Смертельний еліксир зросту: як карликовість намагалися лікувати гормонами з людських трупів

Карликовість — стан, який у минулому сприймали як щось потойбічне або «кару долі». Людей із низьким зростом таврували, висміювали, перетворювали на циркові атракціони, адже ніхто не розумів справжніх причин цього явища. Лише розвиток ендокринології дав змогу з’ясувати, що частина таких випадків має генетичне або гормональне підґрунтя.

Середньою межею карликовості вважають зріст нижчий за 147 см у дорослих людей. Але саме поняття охоплює кілька різних станів. Виділяють непропорційну й пропорційну карликовість — залежно від того, чи всі частини тіла розвинені рівномірно.

• Непропорційна карликовість найчастіше зумовлена мутацією в гені FGFR3, який кодує рецептор, що контролює ріст кісткової тканини. Надмірна активність цього білка гальмує поділ хондроцитів і зупиняє ріст трубчастих кісток.
• Пропорційна карликовість зазвичай пов’язана з дефіцитом гормону росту (соматотропіну), який виробляє гіпофіз. Без нього порушується ріст кісткової, м’язової і хрящової тканин, що призводить до загального низького зросту, але збереження пропорцій.

Дефіцит соматотропіну може бути спричинений мутаціями, пошкодженнями гіпофіза, пухлинами, черепно-мозковими травмами, а іноді — хронічним недоїданням або важкими інфекціями.

У 1950-х роках, коли біотехнології тільки зароджувалися, дослідники в США вперше спробували вилікувати дітей із карликовістю, спричиненою дефіцитом гормону росту. Ідея здавалася простою: якщо організм не виробляє достатньо соматотропіну, потрібно його замінити ін’єкціями ззовні.

Проблема полягала в тому, що отримати людський гормон росту було майже неможливо. Біосинтетичні методи тоді ще не існували, а спроби використовувати гормони росту тварин (свинячі, бичачі) дали слабкі результати. Структурна різниця між білками різних видів була занадто великою, і організм людини їх просто не розпізнавав.

Тоді науковці вирішили: єдиним надійним джерелом є гіпофізи мертвих людей. Ідея була шокуюча, але в контексті середини ХХ століття — цілком прагматична. У 1960 році Міністерство охорони здоров’я та соціальних служб США офіційно створило державну програму збору людських гіпофізів із тіл померлих, переважно під час розтинів.

Будь ласка, пройдіть опитування: Лікар завжди на зв’язку: норма чи проблема?

Як це працювало

Під час патологоанатомічних досліджень у лікарнях вилучали гіпофіз, висушували його, транспортували у спеціальні лабораторії, де виділяли гормон росту. Потім препарат очищали й розподіляли серед лікарів-ендокринологів для використання в дітей із діагностованим дефіцитом соматотропіну.

Лікування було довготривалим і складним. У середньому терапія тривала чотири роки, а результати вважалися задовільними: діти справді ставали вищими, хоч і не досягали середнього зросту. У США за час дії програми лікування отримали понад 7 тисяч пацієнтів, у світі — близько 25 тисяч.

Програми збору гіпофізів діяли у Великій Британії, Канаді, Франції, Австралії, Новій Зеландії. Наприклад, лише у Великій Британії для виробництва гормону росту використали приблизно мільйон людських гіпофізів.

Здавалося, наука зробила прорив. Але через два десятиліття з’ясувалося, що всередині цього прориву ховалася смертельна небезпека.

Початок трагедії: перші випадки хвороби Кройцфельда–Якоба

У 1985 році в США померли троє молодих людей, які в дитинстві отримували гормон росту в межах цієї програми. Причиною смерті визнали хворобу Кройцфельда–Якоба — рідкісне, але невиліковне нейродегенеративне захворювання, що призводить до руйнування мозкової тканини.

Дослідження показали, що джерелом зараження стали партії гормону росту, виготовлені з гіпофізів інфікованих пріонами донорів.

Пріони — це патологічно змінені білки, які здатні перетворювати нормальні білки мозку на собі подібні. У результаті в тканинах утворюються білкові агрегати, які руйнують нейрони. Мозок буквально перетворюється на губку.

Найстрашніше те, що пріони:

• не знищуються при високих температурах;
• стійкі до спирту, ультрафіолету, дезінфектантів;
• не викликають імунної відповіді, бо організм розпізнає їх як «свої».

Саме тому звичайні методи очищення препаратів не могли знешкодити інфекцію. Коли інфікований гормон вводили дітям, пріони потрапляли безпосередньо в їхню кров, а далі — у мозок.

Хвороба Кройцфельда–Якоба має тривалий інкубаційний період — іноді десятиліття. Але коли симптоми з’являються, процес стає незворотним. Пацієнт поступово втрачає пам’ять, здатність до координації, мислення, контроль рухів, і зрештою помирає.

Масштаби зараження

Після перших випадків програму в США негайно зупинили. Однак було вже запізно. Протягом наступних років зафіксували 36 смертей у США та понад 200 у світі.
Кожен випадок став підтвердженням того, що навіть мінімальна кількість пріонів у біологічному матеріалі може бути смертельно небезпечною.

Неможливо було точно визначити, які саме партії гормону були зараженими. Більшість зразків не піддавалися повному контролю. Патологоанатоми, що збирали гіпофізи, часто не отримували інформації про хвороби померлих.

Після трагедії сотні родин подали позови до державних структур. У Великій Британії суд ухвалив, що право на компенсацію мають лише ті, хто отримував лікування після 1977 року — тобто після появи перших публікацій про потенційну небезпеку зараження мозковими білками.

Хоча на той час ще не було чіткого розуміння природи пріонів, саме ці випадки стали причиною перегляду норм біоетики та біобезпеки у медицині.

Згодом ці стандарти лягли в основу сучасних правил роботи з людськими тканинами, донорськими матеріалами, біологічними препаратами та лабораторними зразками.

У тому ж 1985 році Управління з контролю за якістю харчових продуктів і ліків США (FDA) схвалило перший рекомбінантний людський гормон росту.
Завдяки технології ДНК-рекомбінації науковці навчилися вставляти ген людини в бактерії, які синтезували чистий соматотропін.

Цей прорив зробив лікування безпечним, ефективним і практично необмеженим у масштабах виробництва. Тепер діти з дефіцитом гормону росту могли отримувати терапію без ризику інфекцій і з повним контролем дози.

Гормональна терапія, заснована на рекомбінантному соматотропіні, залишається стандартом до сьогодні. Вона ефективна, якщо розпочата в дитячому віці: діти можуть додати кілька сантиметрів зросту й досягти нормальних показників для своєї популяції.

Ця історія нагадує, що медичний прогрес без етичного контролю може перетворитися на трагедію.
Програма з «трупного гормону росту» стала одним із найяскравіших прикладів того, як наукова впевненість у власній правоті здатна коштувати життя пацієнтам.

Водночас саме ця подія стала точкою відліку для розвитку:

• біоетики як науки;
• системи клінічних перевірок;
• стандартів очищення біологічних препаратів;
• впровадження біотехнологічних методів у фармакологію.

Сьогодні медицина більше не потребує «еліксирів» із людських тканин. Замість цього ми маємо точні технології рекомбінантного синтезу, які дозволяють виробляти гормони, антитіла, вакцини та ферменти без ризику зараження.

ДЖЕРЕЛО: Nauka.ua

На платформі Accemedin багато цікавих заходів! Аби не пропустити їх, підписуйтесь на наші сторінки! Facebook. Telegram. Viber. Instagram.