Як краще діагностувати та лікувати синдром румінації

Синдром румінації — це загальновизнаний функціональний розлад, що характеризується регургітацією їжі або рідини за відсутності позивів або нудоти.

Дані свідчать про те, що поширеність синдрому румінації зростає. У дослідженні охорони здоров’я 2022 року, проведеному у 26 країнах — найбільшому на сьогодні епідеміологічному дослідженні синдрому румінації — дослідники повідомили, що його глобальна поширеність серед дорослих становить 3,1%. Це було вище, ніж повідомлялося в більшості попередніх досліджень у конкретних країнах. Нещодавно в систематичному огляді та метааналізі 2024 року було зазначено, що загальна поширеність синдрому румінації становить 3,7% у дорослих і 0,4% у дітей. В обох звітах зазначено, що жіноча стать, тривога та депресія були незалежними факторами ризику, пов’язаними з синдромом румінації.

Визнання цього розладу має вирішальне значення для того, щоб клініцисти могли краще діагностувати та лікувати його у своїх пацієнтів.

Постановка діагнозу

Діагноз синдрому румінації наразі ґрунтується на консенсусних Римських критеріях IV, які востаннє оновлювалися у 2016 році. Вони включають три діагностичні критерії, які важливо пам’ятати як дискримінанти синдрому румінації:

• Регургітація — це ретроградне повернення шлункового вмісту (впізнаваної їжі) назад у стравохід та/або рот без зусиль.
• Цьому не передує блювота і не супроводжується нудотою.
• Ці симптоми повинні виникнути принаймні за 6 місяців до обстеження, бути очевидними протягом останніх 3 місяців і виникати принаймні два-три рази на місяць.

Попри те, що цей діагноз викликає серйозну підозру після ретельного вивчення анамнезу, вам все одно потрібно буде виключити наявність основного органічного захворювання.

Майже одній чверті пацієнтів із розладами харчової поведінки, які зазвичай супроводжують розлади шлунково-кишкового тракту, не буде поставлено діагноз до моменту відвідування гастроентеролога. Тому гастроентерологи повинні бути пильними при виявленні розладів харчової поведінки. Примітно, що різка втрата ваги, недоїдання, порушення електролітного балансу та ерозії зубів (через травлення кислотою) є рідкісними при синдромі румінації. Якщо такі симптоми присутні, це збільшує ймовірність основного розладу харчової поведінки, а не первинної регургітації.

Раніше не було опублікованих підтверджених опитувальників для оцінки діагнозу або симптоматичної відповіді на терапію синдрому румінації. Нещодавно це змінилося з розробкою нової анкети з восьми пунктів, яка оцінює частоту, тяжкість, тип регургітанту, час регургітації стосовно прийому їжі, втрату ваги, а також використання інгібіторів протонної помпи та відповідь на них.

Цей опитувальник нещодавно було впроваджено у п'яти пацієнтів з діагнозом синдром румінації. Попри надзвичайно невелике дослідження, показало клінічне покращення показників, пов’язаних із терапевтичним втручанням. Необхідна подальша оцінка цього інструменту.

Діагноз синдрому румінації можна підтвердити за допомогою імпедансної манометрії в осіб з ознаками рефлюксу, що поширюється на проксимальний відділ стравоходу, що пов’язано з внутрішньошлунковим тиском > 30 мм рт. ст. у дорослих або > 25 мм рт. ст. у дітей.

Дослідження спорожнення шлунка, як правило, не потрібні для встановлення діагнозу, якщо клінічні симптоми не є нетиповими та підозрюється альтернативне порушення моторики. Для виключення механічного порушення проводиться ендоскопія.

Гістопатологічні докази

Нові дані вказують на те, що можуть бути специфічні гістологічні зміни, пов’язані з синдромом румінації. Метааналіз 2023 року повідомив, що пацієнти з синдромом румінації мали дуоденальні гістологічні докази збільшення лімфоцитів і еозинофілів, які були пов’язані з дисфункцією епітеліального бар’єру, мікробними змінами та системною імунною активацією при еозинофільному дуоденіті.

Якщо ці гістологічні зміни будуть підтверджені, вони можуть запропонувати майбутні нові підходи до діагностики та лікування, принаймні для підгрупи людей із синдромом румінації.

Перегляньте записи заходів, що відбулись в межах «Ukrainian Pediatrics Week: розвиток та щасливе дитинство»!

Найкращі доступні методи лікування

Терапевтичний засіб першої лінії при синдромі румінації – діафрагмальне дихання.

Я рекомендував використовувати діафрагмальне дихання для цього показання в попередньому коментарі Medscape, в якому я зазначив, що воно може по суті служити йогою для діафрагми та м’язів живота, і порадив пацієнтам зосередитися на диханні «через» пупок.

Пацієнтам пропонують вдихнути через ніс протягом 4-6 секунд, затримати дихання на 2-3 секунди, а потім повільно видихнути, стиснувши губи. Вони можуть бути в положенні лежачи або вертикально, але повинні відчувати, як їхні м’язи живота розширюються під час вдиху, не рухати стінку грудної клітки та повністю розслабляти м’язи живота під час видиху.

Хоча не існує стандартної частоти або тривалості діафрагмального дихання, я регулярно рекомендую пацієнтам пробувати його після кожного приймання їжі протягом 10-15 хвилин і, якщо можливо, більше протягом дня та під час стресу чи тривоги.

Доведено, що когнітивно-поведінкова терапія є ефективною альтернативою діафрагмальному диханню.

Є деякі докази того, що гіпноз і контроль активності абдоміно-торакальних м’язів за допомогою біологічного зворотного зв’язку також можуть бути ефективними варіантами лікування синдрому румінації.

Достовірні дані щодо фармакологічного лікування синдрому румінації відсутні, за винятком рандомізованого перехресного дослідження баклофену. У цьому дослідженні баклофен (10 мг тричі на день) був значно ефективнішим, ніж плацебо (P = 0,04) у зменшенні регургітації. Дослідники висунули теорію, що баклофен протидіє тимчасовому розслабленню нижнього сфінктера стравоходу (LES) шляхом підвищення базального тиску LES, тим самим потенційно зменшуючи епізоди регургітації. Найпомітнішими побічними ефектами лікування були сонливість, сплутаність свідомості та запаморочення, що може обмежити його тривале використання.

Потенційно оборотна звичка

Синдром румінації вважається набутою звичкою і, отже, має бути оборотним.

Хоча в літературі немає нещодавніх доказів того, що синдром румінації сприяє зниженню виживаності, більш ранні дані свідчать про смертність серед дорослих 12%-20% (переважно серед пацієнтів, які були госпіталізовані). Крім того, показано, що синдром румінації знижує якість життя.

Найкращим підходом до покращення клінічних результатів пацієнтів із синдромом румінації є залучення спільної міжпрофесійної команди, до складу якої входять лікарі, поведінкові терапевти та медсестри, для координації та оптимізації існуючих стратегій лікування.

ДЖЕРЕЛО: https://www.medscape.com

На платформі Accemedin багато цікавих заходів! Аби не пропустити їх, підписуйтесь на наші сторінки! Facebook. Telegram. Viber. Instagram.