День пам’яті жертв Голодомору

Щороку 25 листопада вшановується День пам’яті жертв Голодомору. 

Голод і стрес, який пережили українці в період 30-х років, залишив непоправний слід в нашій історії. Але чи залишив він слід у нащадків людей, які пережили голод? І де зберігається цей слід, у нашій ДНК чи нашій психіці? Чи змінив він нашу генетику, чи можливо епігенетику?

Голод — це жахливо. І, незважаючи на це, штучний голод все ще періодично з’являється на нашій планеті. Навіть у двадцятому та 21-столітті.

Ні тоді, ні зараз йому немає виправдань. Крім втрачених життів і незліченних трагедій, голод залишає за собою шлейф. Як культурний, так і біологічний.

Спочатку давайте поговоримо про біологічне. Є мінімум два біологічних механізми, за якими масовий голод може вплинути на здоров’я майбутнього населення. Перший — це селекція. Це найпряміший і найзрозуміліший спосіб, хоча його і найважче довести. Коли тисячі років тому, ми з вами були мисливцями — збирачами, голод траплявся з нами рідше, ніж коли ми почали самі вирощувати собі їжу. Підсівши на голку вражаю, наше харчування стало залежати не стільки від нашої спритності і фізичних даних, скільки від погоди і епідемій. Голод був потужним фактором вибору: хто пережив голод — міг залишити потомство, хто не пережив — забирав гени на той світ. Так наші популяції по всій планеті збагачувались запасливими генами — тими, які працювали на запасання жиру в організмі. Чим більше жиру вміємо запасати, тим краще переживемо майбутній голод. Таким чином, у нас з’явилась велика кількість генів, які відповідали за гарне засвоєння нутрієнтів, за їх переміщення до жирової тканини та надійне запасання в ній. А також генів, що заважають клітинам жирової тканинин втрачати жир, наприклад при фізичних вправах чи дієтах. В епоху дешевих калорій, коли голоду немає, такі в цілому корисні гени можуть виявитись навіть шкідливими. Гарний приклад тут корінні американці, які у двадцятому столітті стали переселяться у великі міста та отримавши доступ до калорійного фастфуду, вони почали товстішати. Від калорійної їжі товстішають всі, але жителі більш традиційних суспільств товстішали особливо швидко.  Їх організм виявився занадто чутливим до калорій, які тепер безвольно лежали на тарілці, а не ховалися в кущах і не тікали. Згідно з теорією запасливого генотипу, це й була робота генів, що тисячами років проходили селекцію на гарне запасання спожитих калорій.

Теорія запасливих генів говорить про те, що в періоди голоду відбувається селекція людей, й перевагу отримують ті, чиї гени більш схильні до запасання жиру, та економічного поводження з калоріями. В той час як, наприклад, гени низької калорійності материнського молока з популяції зникають, не спонукаючи до виживання дітей в і так голодні часи. Також вони не передаються нащадкам. Щось подібне могло мати місце під час Голодомору. Ми могли втратити гени, а також їх носіїв — людей, хто фізіологічно погано годував дітей, чи гірше за ними доглядав, чи сам марнотратно поводився з калоріями на рівні свого метаболізму. Вивчати такі явища селекції генетикам складно, тому що треба взяти зразки ДНК у великої кількості людей до голоду та у тих, хто вижив після нього. Або порівнювати гени постраждалих від голоду з генами жителів навколишнього регіону. В Україні такі роботи ще не велися, хоча було б дуже цікаво. Треба розуміти, що тут мова йде не про виникнення нових генів, суперлюдей, мутантів, чи повне вимирання непристосованих. За періоду голоду в кілька років можлива лише зміна пропорції “заощадливих” та “марнотратних” генів. Власники одних та інших були до і після голоду, але їх пропорції могли змінитися. Тож, перше, що могло змінитися в нас — це частота різних генів, що відповідають за фізіологію чи поведінку. Все говорить про те, що це можливо, але чи це було насправді — ми не знаємо. Тут потрібні дослідження.

Друге, що могло змінитися — це епігенетика. Якщо генетика, як наука, вивчає наслідування спадкових характеристик, то епігенетика займається дослідженням зміни роботи генів під дією різних факторів. Так, наприклад, стать людини визначається стовідсотково генетично, а от вираженість чоловічих чи жіночих рис обличчя вже будуть частково знаходитися під епігенетичним контролем, і залежати від кількості статевих гормонів під час пубертату та інших факторів. В прирожі епігенетичні механізми регулюють колір хутра тварин, зовнішній вигляд, метаболізм, тривалість життя та багато іншого. На додачу до генетики, звичайно. Якщо гени записані в ДНК і рідко змінюються, то епігенетичні мітки записуються ніби поверх генів, і можуть змінюватись досить швидко. Клітини самі наносять на свою ДНК мітки, які вмикають або вимикають гени на хвилини або на роки. У дітей на етапі внутрішньоутробного розвитку такі мітки формують деякі особливості метаболізму потрібні для дорослого життя. Тому в цей період ми дуже чутливі до факторів зовнішнього середовища. Це називається епігенетичним програмуванням. Так от, зміни, які могли статися під час Голодомору могли мати епігенетичну природу. Тобто самі гени не змінились, але в результаті жорстких умов існування, на них були нанесені певні мітки, які на якийсь час змінили їх роботу для кращої адаптації до умов існування. Епігенетика говорить нам за вже не про запасливий генотип та виживання найсильнішого, а про гіпотезу запасливого генотипу. Ця гіпотеза приписує схильність до накопичування вже не генам, а саме епігенетиці та нашій фізіології. Вона передбачає, що якщо під час вагітності, харчування матері було недостатнім, то в нового організму формується епігенетична програма запасу калорій на все життя.

Мені пощастило колись брати участь у дослідження, яке змогло додати аргументів на користь епігенетичної теорії. Провівши дослідження понад 20000 людей, які народились з 1930 по 1939 роки в різних регіонах України, нам вдалося показати, що ті, кого голод застав під час їх внутрішньоутробного розвитку, через десятиліття частіше хворіли на діабет другого типу. В порівнянні з тими, хто народився раніше чи пізніше.

Очевидно, низька калорійність харчування матері до і під час вагітності запустила у новому організмі загалом корисну програму — накопичення дефіцитних калорій, яка після закінчення голоду продовжувала працювати і призводити до ожиріння, а потім і до діабету.

Ось так, цілком корисний біологічний механізм — програма на запасання, зіграв не на нашу користь, коли мова йде про доросле життя і доступ до калорійного харчування.

Дослідникам з Нідерландів, чиї співгромадяни також страждали від голови під час зими 1944 року, навіть вдалося показати можливі молекулярні основи цього явища.

Також рекомендуємо ознайомитись зі статтею Довгострокові наслідки голоду включають проблеми зі здоров’ям і соціально-економічні проблеми.

Тобто ми говоримо не про абстрактний вплив всього поганого на весь організм, а вже вміємо бачити конкретні гени та конкретні їх епігенетичні зміни. Це додає впевненості. Чи передаються епігенетичні мітки нащадкам? Гени — так, мітки на них — якщо і так, то в набагато меншій мірі. Це питання поки активно обговорюється в науці.

Детектувати таке науковцям вкрай складно.

Більшість факторів говорять про те, що такого роду мітки не передаються у людей у спадок. Тож ці ефекти будуть присутні лише в тих, хто застав голод за свого життя, навіть якщо лише в перші місяці свого існування. Хоча можливі виключення або невивчені досі механізми трансгендерної передачі. Отже, деякі факти та дослідження говорять про те, що епігенетика справді могла вплинути на нас певною мірою, і це могло проявитися в підвищеному ризику розвитку діабет та метаболічних порушень, і хто знає, чого ще. Але це все ще потребує подальших досліджень.

Останній можливий механізм впливу голоду на нас з вами, якій реалізується не через код генетичний, а через культурний.

І цей вплив, якщо він є, може залишатися у нас багато поколінь і підсилюватись новими травмами, як, наприклад, війни чи катастрофи. Мова йде про психологічну трансгенераційну травму. Підрозділ психології, що її вивчає, не такий доказовий, як генетика чи епігенетика, та має свої методи, які часом важко валідувати, а предмет дослідження неможливо потримати в руках. Але все ж таки про таке явище пишуть в наукових журналах, активно вивчають на прикладі голодів та таких трагедій, як холокост. Тож психологічні теорії передачі травматичного досвіду в покоління мають повне право на існування.

Наслідками трансгенераційної травми є психологічні зміни в наступних поколіннях щодо світогляду, цінностей, самоставлення та поведінкових стратегій.

Нащадки людини, яка пережила травму, можуть демонструвати емоційні, когнітивні та поведінкові патерни, які можуть бути пов’язані з первинною травмою. Але що саме впливає — батько, мати, дідусь, рецепт улюбленої страви в сім’ї, чи історії, що розказують дітям на ніч?

Окрім біологічної, про яку ми вже говорили, Каллерманн у своїх працях пропонує три шляхи передачі травми:

1. Несвідомаа передача травми через міжособистісні стосунки, тобто при спілкуванні;
2. Через спілкування у сім’ї, та приклад поведінки батьків;
3. Соціокультурний. Коли передача травми відбувається через навчання та рольові моделі. Тобто, коли світогляд передають цілком свідомо шляхом освіти та виховання.

Ще один цікавий шлях передачі травматичного психологічного досвіду описує професор Дан Бар-Он. Його модель базується на теорії прив’язаності, і ілюструється тим, що часто люди які пережили геноцид, навмисно не говорять про це зі своїми дітьми, але демонструють наслідки своєї травми в поведінці, наприклад, особливим ставленням до залишків їжі або до дітей.

І цього може виявитися достатньо. Тобто не обов’язково вчити нащадків, або показувати їм фотографії усіх жахіть трагедії. Можу бути достатнім лише мовчати, щоб повпливати на них та передати травматичний досвід. Резюмуючи, треба сказати, що поки нам бракує гарних наукових досліджень про те, що Голодомор змінив культурні та психологічні особливості українців. Може так, а може й ні. Це треба досліджувати. Проте можливі механізми таких змін та їх закріплення в наступних поколіннях вже описані в літературі.

Тож чи справді поведінка, чи фізіологія українців змінилась після Голодомору?

Ми достеменно не знаємо. Є кілька аргументів щодо епігенетичного впливу на перше покоління, та кілька теорій, що показують можливі шляхи передачі психологічної травми в наступних поколіннях. Але нам все ще не вистачає спостережень та даних, для того, щоб говорити про те, як саме та в якій мірі ми змінились і скільки ще поколінь у нас будуть жити відголоски цієї трагедії. Але знайти та зрозуміти їх допоможе саме наука.