Коли терапія на основі GLP-1 не дає очікуваного ефекту: клінічний погляд на феномен відсутності відповіді

Препарати на основі глюкагоноподібного пептиду-1 посіли важливе місце в лікуванні ожиріння та метаболічних порушень і в більшості пацієнтів асоціюються з клінічно значущим зниженням маси тіла. Водночас у реальній клінічній практиці спостерігається група хворих, у яких відповідь на терапію є недостатньою або відсутньою. Усвідомлення цього феномена, його причин та коректна клінічна інтерпретація мають принципове значення для прийняття подальших рішень щодо ведення пацієнта.

У наукових публікаціях відсутність відповіді при лікуванні ожиріння препаратами цього класу зазвичай визначають як нездатність досягти зниження маси тіла щонайменше на 5% протягом перших трьох місяців терапії. За таким підходом частка пацієнтів, які не досягають цього порогу, становить приблизно 10–20%, залежно від популяції та супутніх станів. Повна відсутність ефекту трапляється рідко, однак клінічно значуща різниця у відповіді між пацієнтами є добре задокументованою.

Клініцисти підкреслюють, що першим кроком у разі підозри на неефективність терапії має бути не автоматична відмова від лікування, а поглиблена клінічна оцінка. Вона включає детальний аналіз анамнезу, фенотипу ожиріння та факторів, які можуть впливати на відповідь. Ожиріння є гетерогенним станом, і його патофізіологія може суттєво відрізнятися між пацієнтами. У частини хворих провідну роль відіграють порушення регуляції апетиту, в інших — гормональні, генетичні або медикаментозні чинники.

Серед потенційних біологічних причин недостатньої відповіді розглядається варіабельність чутливості та кількості рецепторів GLP-1. У деяких людей ефекти, пов’язані зі зниженням апетиту та уповільненням шлункового випорожнення, можуть бути менш вираженими через індивідуальні особливості рецепторного апарату. Генетичні варіанти, що беруть участь у регуляції апетиту та енергетичного балансу, також можуть послаблювати очікуваний ефект терапії.

Важливу роль відіграють супутні захворювання. Порушення функції щитоподібної залози, гіперкортицизм, синдром полікістозних яєчників, стеатотична хвороба печінки та цукровий діабет можуть обмежувати втрату маси тіла навіть на тлі фармакотерапії. Додатково слід враховувати вплив супутніх лікарських засобів, зокрема глюкокортикоїдів, деяких психотропних препаратів і окремих цукрознижувальних засобів, які асоціюються зі збільшенням ваги або зменшенням ефективності програм схуднення. Навіть стабільні психоемоційні розлади або хронічний стрес здатні через підвищення рівня кортизолу знижувати відповідь на лікування.

Окрему категорію становлять так звані «пізні респонденти». Дані клінічних досліджень свідчать, що частина пацієнтів досягає клінічно значущого зниження маси тіла пізніше, ніж через 12 тижнів від початку терапії. У таких випадках середній час до досягнення 5% втрати маси тіла може перевищувати шість місяців. Це має практичне значення, оскільки передчасне визнання терапії неефективною може призвести до необґрунтованого припинення лікування.

З віком відповідь на терапію також змінюється. Пацієнти старших вікових груп, зокрема після 75 років, у середньому демонструють меншу втрату маси тіла порівняно з молодшими хворими. Ймовірно, це зумовлено поєднанням факторів, серед яких вікове уповільнення метаболізму, зменшення м’язової маси та загальні зміни енергетичного обміну.

З клінічної точки зору важливо переконатися, що терапія проводиться в адекватному режимі. Недостатнє титрування дози або тривале перебування на субтерапевтичних рівнях може створювати хибне враження неефективності. У багатьох випадках повний анорексигенний ефект проявляється лише після досягнення максимально переносимої дози, що може потребувати кількох місяців поступового підвищення.

Оцінюючи плато або відсутність відповіді, фахівці рекомендують комплексний підхід, який включає перегляд супутньої медикаментозної терапії, корекцію способу життя та оцінку соціальних чинників здоров’я. Фармакотерапія, спрямована на регуляцію апетиту, не усуває впливу харчового середовища, доступності ультраперероблених продуктів, рівня фізичної активності, якості сну та хронічного стресу, які суттєво модифікують кінцевий результат.

У разі, якщо після адекватного титрування, достатньої тривалості лікування та, за потреби, зміни представника класу, клінічного ефекту не досягнуто, доцільно розглядати припинення терапії. Водночас ключовим елементом комунікації з пацієнтом є пояснення, що відсутність відповіді не є наслідком «неправильної поведінки» чи недостатніх зусиль. Фізіологічні та середовищні відмінності між людьми зумовлюють різну реакцію на лікування, і наявність альтернативних терапевтичних стратегій дозволяє індивідуалізувати подальше ведення.

Таким чином, феномен неефективності терапії на основі GLP-1 не слід розглядати як виняток або помилку лікування, а як очікувану частину гетерогенної клінічної реальності. Його розуміння потребує від лікаря системного підходу, що поєднує фармакологічні, метаболічні та поведінкові аспекти, з акцентом на персоналізоване прийняття рішень.