Що лікарям варто знати про «зняття маски» аутизму у дівчат

Відмова від постійного приховування аутичних рис може допомогти клініцистам краще розпізнавати розлади аутистичного спектра у дівчат-підлітків і молодих жінок — групі, в якій діагноз часто встановлюють із запізненням.

У соціальних мережах дедалі більше людей з аутизмом розповідають про власний досвід, маскування симптомів і поступову відмову від нього. Цей процес часто називають «зняттям маски» або unmasking.

Такий контент знаходить особливий відгук серед дівчат і молодих жінок. Він сприяє кращому розумінню власного досвіду, але водночас може підживлювати самодіагностику.

Для клініцистів ця тенденція створює можливість уважніше оцінювати аутизм у пацієнток, яких історично часто не діагностували або помилково лікували з приводу тривожного, депресивного розладу чи синдрому дефіциту уваги з гіперактивністю.

Водночас метою консультації має бути не лише підтвердження або виключення певного діагнозу. Завдання лікаря — зрозуміти, з якими труднощами стикається людина, і допомогти їй отримати підтримку, що буде для неї справді корисною.

Перегляньте запис:

Що таке маскування

Маскування — це свідоме або несвідоме приховування природних аутичних проявів із метою відповідати соціальним очікуванням.

Людина може:

• змушувати себе підтримувати зоровий контакт;
• придушувати повторювані рухи;
• копіювати поведінку однолітків;
• заздалегідь готувати фрази для розмови;
• імітувати зацікавленість у соціальній взаємодії;
• постійно контролювати жести, міміку та інтонацію;
• приховувати сенсорний дискомфорт.

Зовні така дитина може виглядати соціально адаптованою. Вона відвідує школу, підтримує розмову, має друзів і виконує навчальні завдання.

Однак ця адаптація може вимагати значних зусиль і призводити до виснаження, тривоги, стресу та так званого аутичного вигорання.

Чому аутизм у дівчат часто виявляють пізніше

Дівчата традиційно частіше й ефективніше маскують аутичні прояви. Через це їхня поведінка може не відповідати класичному уявленню про аутизм, сформованому переважно на основі спостережень за хлопчиками.

За даними дослідження, опублікованого в The BMJ, співвідношення діагностованого аутизму серед хлопчиків і дівчат у дитинстві становить приблизно 4:1, але до 20-річного віку наближається до 1:1.

Це може свідчити не про раптове збільшення кількості випадків серед молодих жінок, а про значну затримку встановлення діагнозу.

Дівчатам частіше спочатку діагностують:

• тривожний розлад;
• депресію;
• розлад харчової поведінки;
• СДУГ;
• емоційні або поведінкові порушення.

Аутизм при цьому може залишатися непоміченим.

Перегляньте запис:

Як розпізнати маскування

Ключовим елементом діагностичного процесу є уважне опитування самої пацієнтки та її батьків.

Важливо оцінювати не лише те, як дитина поводиться під час консультації або в школі, а й скільки зусиль вона витрачає на соціальну адаптацію.

Корисно запитати:

• Як часто ти відчуваєш, що мусиш поводитися не так, як тобі природно?
• Чи готуєш ти заздалегідь фрази або сценарії для спілкування?
• Чи копіюєш поведінку інших людей, щоб краще вписатися?
• Які відчуття виникають після тривалого спілкування?
• Чи потребуєш ти багато часу для відновлення після школи або соціальних заходів?
• Чи приховуєш ти повторювані рухи або сенсорний дискомфорт?

Батьків варто розпитати, чи:

• дитина репетирує розмови перед святами або зустрічами;
• готує сценарії можливої поведінки;
• протягом дня у школі «тримається», але вдома стає дратівливою або виснаженою;
• у безпечному середовищі демонструє значно більше сенсорних, емоційних або поведінкових труднощів;
• після соціальних подій потребує тривалого відпочинку.

Соціальна адаптація чи аутичне маскування

Усі люди певною мірою змінюють поведінку залежно від ситуації. Наприклад, готуються до публічного виступу або контролюють емоції на роботі.

Тому сам факт соціальної адаптації не є ознакою аутизму.

Важливими є її інтенсивність, постійність і наслідки.

У людей з аутизмом маскування може бути настільки тривалим і виснажливим, що супроводжується:

• вираженою втомою;
• тривогою;
• дратівливістю;
• сенсорним перевантаженням;
• зниженням функціонування вдома;
• епізодами вигорання;
• труднощами з розумінням власної ідентичності.

Саме тому лікарю слід оцінювати не лише зовнішню поведінку, а й внутрішню ціну цієї адаптації.

Перегляньте запис:

Як соціальні мережі впливають на самодіагностику

Публічне обговорення аутизму має позитивні наслідки. Люди дізнаються більше про нейровідмінності, знаходять спільноту та отримують слова для опису досвіду, який раніше не могли пояснити.

Водночас відео або дописи в соціальних мережах не можуть замінити повноцінне клінічне оцінювання.

Окремі прояви, які описують інфлюенсери, можуть також спостерігатися при:

• СДУГ;
• тривожних розладах;
• депресії;
• наслідках психотравми;
• обсесивно-компульсивному розладі;
• соціальній тривозі;
• сенсорній чутливості без аутизму.

Тому лікарю важливо не знецінювати досвід пацієнтки, але й не підтверджувати діагноз лише на підставі її самоідентифікації.

Доцільно запитати, що саме в інформації про аутизм здалося людині знайомим і з якими труднощами вона хоче отримати допомогу.

Коли діагноз стає основною метою

Іноді пацієнтка або її батьки приходять на консультацію з чіткою вимогою офіційно підтвердити аутизм.

У такій ситуації важливо з’ясувати:

• що змінить встановлення діагнозу;
• які труднощі є найбільш значущими;
• яку підтримку родина сподівається отримати;
• чи потрібні освітні адаптації;
• чи є проблеми з комунікацією, сенсорним навантаженням, навчанням або повсякденним функціонуванням.

Діагноз має допомагати визначити подальшу тактику, а не бути лише формальним ярликом.

Неправильно трактувати СДУГ, розлад настрою або тривогу як аутизм — так само небажано, як і пропустити аутизм у пацієнтки, яка добре навчилася його приховувати.

Що робити, якщо критерії аутизму не підтверджені

Відсутність діагнозу не означає, що труднощі пацієнтки не є реальними.

Лікар може зосередитися на конкретних симптомах:

• тривозі;
• депресивних проявах;
• сенсорному перевантаженні;
• соціальних труднощах;
• порушеннях уваги;
• емоційній дисрегуляції;
• виснаженні після взаємодії;
• труднощах з організацією повсякденного життя.

У деяких випадках доцільно спочатку лікувати стан, який домінує у клінічній картині. Наприклад, виражена тривога може настільки впливати на поведінку, що ускладнює оцінювання інших особливостей.

Після стабілізації стану діагностичне питання можна переглянути повторно.

Не забувати про супутні розлади

Аутизм не виключає одночасної наявності СДУГ, тривожного або депресивного розладу.

Навпаки, труднощі із соціальною взаємодією, відсутність підтримки, сенсорне перевантаження та тривале маскування можуть сприяти розвитку вторинних проблем із настроєм.

Тому клініцисту важливо уникати діагностичного затінення — ситуації, коли всі симптоми пояснюють лише одним діагнозом.

Наприклад, встановлений тривожний розлад не повинен автоматично виключати аутизм, якщо у пацієнтки є стійкі особливості соціальної комунікації, сенсорної обробки та поведінки, що існують із дитинства.

Практичне значення для лікаря

Під час оцінювання аутизму у дівчат-підлітків і молодих жінок важливо:

• запитувати про маскування прямо;
• оцінювати не лише соціальні навички, а й зусилля, необхідні для їх підтримання;
• отримувати інформацію від пацієнтки та батьків;
• порівнювати поведінку в школі, вдома та в інших середовищах;
• уточнювати наявність виснаження після соціальної взаємодії;
• оцінювати симптоми з раннього дитинства;
• проводити диференційну діагностику із СДУГ, тривожними та афективними розладами;
• пам’ятати про можливу коморбідність;
• з’ясовувати, яку практичну користь має дати встановлення діагнозу.

Зняття маски може допомогти клініцистам побачити прояви, які раніше залишалися прихованими. Водночас діагностичний процес має залишатися комплексним і не обмежуватися популярними описами із соціальних мереж.

Головне, що потрібно запам’ятати

Аутизм у дівчат часто виявляють пізніше, оскільки вони можуть краще приховувати соціальні та поведінкові труднощі.

Маскування може виглядати як успішна адаптація, але супроводжуватися значним внутрішнім напруженням, тривогою, втомою та вигоранням.

Прямі запитання про підготовку до соціальних ситуацій, копіювання поведінки, сенсорні труднощі та стан після спілкування можуть дати більше інформації, ніж коротке спостереження за пацієнткою в кабінеті.

Водночас клініцисту важливо не зводити весь процес до пошуку потрібного ярлика. Основною метою має залишатися розуміння потреб людини та підбір підтримки, яка покращить її повсякденне функціонування.

ДЖЕРЕЛО: medscape

На платформі Accemedin багато цікавого! Аби не пропустити — підписуйтесь на наші сторінки! Facebook. Telegram. Viber. Instagram.