Шизофренія у 2026 році: нові дані про патофізіологію, лікування та precision medicine

Шизофренія — це тяжкий психічний розлад, який зазвичай починається в пізньому підлітковому або молодому дорослому віці та часто має хронічний перебіг.

Основною ознакою шизофренії є психоз — стан, за якого сприйняття, мислення та інтерпретація реальності можуть суттєво змінюватися. До позитивних симптомів належать галюцинації, маячення, дезорганізоване мовлення та поведінка. Також у багатьох пацієнтів спостерігаються негативні симптоми: зниження мотивації, емоційної виразності, соціальної активності та ініціативи.

Окрім позитивних і негативних симптомів, для шизофренії характерні когнітивні порушення, які можуть впливати на пам’ять, увагу, швидкість мислення, соціальне функціонування, навчання та працездатність.

Шизофренія досі визначається переважно клінічно, без єдиного об’єктивного біомаркера. Це означає, що під одним діагнозом можуть об’єднуватися біологічно різні стани. Межі між шизофренією та іншими психічними розладами, зокрема біполярним розладом, можуть бути нечіткими. Саме тому зростає інтерес до трансдіагностичних досліджень і пошуку біологічних підтипів захворювання.

Біологічна різнорідність шизофренії ускладнює розуміння її механізмів, розробку нових препаратів і прогнозування відповіді на лікування. Хоча сучасні антипсихотичні препарати можуть зменшувати позитивні симптоми, приблизно третина пацієнтів має недостатню відповідь на більшість доступних методів фармакотерапії.

Розвиток шизофренії пов’язаний із взаємодією генетичних та середовищних чинників, особливо тих, що впливають на розвиток нервової системи.

До можливих факторів ризику належать:

• спадкова схильність;
• інфекції під час вагітності;
• активація материнської імунної системи;
• недостатнє харчування в пренатальному або перинатальному періоді;
• акушерські ускладнення;
• вживання канабісу в підлітковому віці;
• забруднення повітря;
• черепно-мозкові травми в дитинстві;
• урбанізоване середовище;
• міграція, дискримінація та психосоціальний стрес.

Жоден із цих чинників сам по собі не пояснює розвиток шизофренії. Розлад є мультифакторним, тобто формується через поєднання багатьох біологічних і середовищних впливів.

Сучасні генетичні дослідження виявили багато ділянок геному, пов’язаних із ризиком шизофренії. Частина цих генів бере участь у роботі нейронів, синапсів, глутаматної передачі, імунно-запальних процесів та епігенетичної регуляції.

Окрему увагу приділяють полігенним ризиковим балам, які дозволяють оцінити сумарний генетичний ризик на основі багатьох варіантів геному. Також вивчають фармакогеноміку — підхід, який у майбутньому може допомогти точніше підбирати лікування та зменшувати ризик побічних ефектів.

Що відомо про патофізіологію

Сучасне розуміння шизофренії виходить за межі лише “порушення дофаміну”. Дослідження вказують на зміни в кількох системах одночасно.

До ключових напрямів належать:

• порушення нейронних мереж і зв’язків між ділянками мозку;
• зміни дофамінергічної передачі;
• глутаматергічна дисфункція, зокрема участь NMDA-рецепторів;
• зміни ГАМК-ергічних інтернейронів;
• імунно-запальні процеси;
• оксидативний стрес і зниження антиоксидантного захисту;
• метаболічні порушення, зокрема інсулінорезистентність;
• дисфункція автономної нервової системи.

Таке поєднання змін пояснює, чому шизофренія може проявлятися не лише психотичними симптомами, а й когнітивними, емоційними, метаболічними та соматичними порушеннями.

Одним із головних напрямів сучасних досліджень є пошук об’єктивних біомаркерів шизофренії. Йдеться не про один універсальний тест, а про можливість поділити пацієнтів на біологічно більш однорідні підгрупи. Такий підхід може допомогти краще прогнозувати перебіг розладу, відповідь на лікування та ризик побічних явищ.

У перспективі це може наблизити психіатрію до прецизійної медицини, коли лікування підбирають не лише за симптомами, а й за біологічними особливостями пацієнта.

Сучасне лікування

Фармакотерапія залишається важливою частиною лікування шизофренії. Антипсихотичні препарати можуть зменшувати психотичні симптоми та знижувати ризик рецидивів.

Препарати першого покоління переважно блокують D2-рецептори дофаміну. Препарати другого покоління мають інший профіль рецепторної дії та загалом нижчий ризик екстрапірамідних симптомів, але частіше пов’язані з метаболічними побічними ефектами, зокрема збільшенням маси тіла, гіперглікемією та дисліпідемією.

Оскільки припинення лікування значно підвищує ризик рецидиву, підтримувальна терапія часто є необхідною. Для пацієнтів із труднощами прихильності до лікування можуть застосовуватися пролонговані ін’єкційні форми антипсихотиків.

Резистентна шизофренія

Приблизно у третини пацієнтів спостерігається резистентність до стандартного лікування. У таких випадках особливе значення має клозапін, який розглядається як важливий препарат для лікування резистентної шизофренії.

Водночас його застосування потребує контролю безпеки через ризик серйозних побічних ефектів, зокрема нейтропенії, кардіоміопатії, порушення моторики шлунково-кишкового тракту та пневмонії.

Немедикаментозні втручання

Ліки можуть зменшувати симптоми, але самі по собі не завжди достатньо покращують когнітивне функціонування, соціальні навички, якість життя, працевлаштування та міжособистісні стосунки.

Тому комплексна допомога при шизофренії має включати немедикаментозні методи, зокрема:

• когнітивно-поведінкову терапію;
• метакогнітивний тренінг;
• когнітивну ремедіацію;
• психоосвіту для пацієнтів і родин;
• сімейні втручання;
• тренування соціальних навичок;
• фізичні вправи;
• підтримку рівних;
• підтримане працевлаштування;
• мультидисциплінарну допомогу в громаді.

Такі втручання можуть покращувати симптоми, функціонування, прихильність до лікування, якість життя та знижувати ризик повторних госпіталізацій.

Раннє виявлення та лікування шизофренії пов’язане з менш вираженими симптомами, кращим функціонуванням і більшою ймовірністю ремісії. Для пацієнтів із першим епізодом психозу дедалі частіше застосовують координовану спеціалізовану допомогу. Вона може включати медикаментозне лікування, психотерапію, сімейну підтримку, психоосвіту, підтримане навчання або працевлаштування та ведення випадку.

Такий підхід орієнтований не лише на зменшення симптомів, а й на відновлення соціального, навчального та професійного функціонування.

Клінічно високий ризик психозу визначають за наявності ослаблених психотичних симптомів, генетичного ризику з функціональним погіршенням або коротких обмежених психотичних симптомів.

Приблизно 20 % людей із клінічно високим ризиком переходять до шизофренії протягом 2–3 років. Найбільше доказів щодо зниження симптомів і ризику переходу має когнітивно-поведінкова терапія для психозу. Водночас антипсихотики не показали переконливої ефективності для профілактики переходу до шизофренії у людей із клінічно високим ризиком.

Нові напрями лікування

Серед перспективних напрямів досліджень — препарати, які впливають не лише на дофамінову систему, а й на інші механізми, зокрема глутаматергічну та холінергічну передачу.

Також вивчають нейромодуляційні методи:

• повторну транскраніальну магнітну стимуляцію;
• транскраніальну стимуляцію постійним струмом;
• транскраніальну стимуляцію змінним струмом;
• глибоку стимуляцію мозку в окремих резистентних випадках.

Ці методи поки потребують подальшого вивчення, однак можуть стати частиною майбутніх персоналізованих підходів до лікування.

Стигма залишається важливою проблемою при шизофренії. Вона може посилювати самостигматизацію, емоційний дистрес і погіршувати відновлення.

Також на якість допомоги можуть впливати соціально-економічні чинники, етнічна належність, доступність медичних послуг і системні упередження. Тому сучасний підхід до лікування має враховувати не лише біологічні механізми, а й соціальний контекст життя пацієнта.

ДЖЕРЕЛО: bmj.com

На платформі Accemedin багато цікавих заходів! Аби не пропустити їх, підписуйтесь на наші сторінки! Facebook. Telegram. Viber. Instagram.