Дефект великогомілкової кістки ≠ ампутація: нові дані про bone transport

Великі сегментарні дефекти великогомілкової кістки після тяжкої травми, хронічного остеомієліту або резекції пухлини залишаються одними з найскладніших проблем реконструктивної ортопедії. Якщо раніше за значної втрати кісткової тканини нерідко розглядалася ампутація, сьогодні дедалі ширше застосовуються методики збереження кінцівки, зокрема транспорт кістки за принципами Ілізарова.

Новий систематичний огляд, опублікований у Archives of Orthopaedic and Trauma Surgery у 2026 році, узагальнив дані 89 досліджень і 3543 дорослих пацієнтів. Автори дійшли висновку: метод є тривалим, технічно складним і супроводжується великою кількістю проблем під час лікування, однак загальна частота невдач залишається дуже низькою, а кісткові та функціональні результати — переважно сприятливими.

Найчастіше метод застосовують при інфікованих посттравматичних дефектах

Основним показанням до транспорту кістки були посттравматична інфекція або остеомієліт — 58,5% випадків. Ще 39,8% становили посттравматичні кісткові дефекти без зазначеної інфекції. Онкологічні причини зустрічалися значно рідше.

Середня довжина дефекту становила 7,04 см, хоча в окремих дослідженнях вона коливалася від 1,2 до 14,5 см.

Найчастіше застосовували біфокальний транспорт кістки — у 82,4% пацієнтів, тоді як трифокальний — у 16,9%. Основним видом фіксації залишався циркулярний зовнішній апарат, який використовували у 79% випадків.

Лікування триває місяцями

Одним із головних обмежень методики залишається тривалість лікування.

Середній час перебування в апараті зовнішньої фіксації становив 11 місяців, а середній індекс загоєння — 54,2 дня на 1 см відновленої кістки. Середній період подальшого спостереження становив 31,3 місяця.

Водночас приблизно у 95% випадків дозволялося раннє навантаження на кінцівку ще під час лікування, що підкреслює важливість ранньої функціональної реабілітації.

Автори, однак, зазначають, що єдиного протоколу навантаження не існує. У частині центрів його відкладають до рентгенологічного підтвердження консолідації, особливо за недостатньої якості регенерату, нестабільності конструкції або активного інфекційного процесу.

Ускладнення часті — але справжня невдача лікування рідкісна

Транспорт кістки не є «легкою» методикою. Найпоширенішою проблемою була інфекція навколо спиць або стрижнів — 45,2% серед пацієнтів, для яких відповідні дані були доступними.

Також повідомляли про контрактури та скутість суглобів, осьові деформації, сповільнену консолідацію, незрощення та проблеми в зоні стику кісткових фрагментів.

Зокрема, скутість суглобів виникала у 23,5%, м’язові контрактури — у 19%, осьове відхилення — у 18,4%, незрощення — у 11,8%, а сповільнене зрощення — у 11,4% пацієнтів у дослідженнях, де ці ускладнення оцінювалися. Рефрактура була зареєстрована у 4,8%, а рецидив глибокої інфекції — у 4,7%.

Проте загальна частота невдач лікування становила лише 0,9% — 25 випадків серед 2748 пацієнтів, для яких цей результат був доступний. Основними причинами були неконтрольована або рецидивна інфекція та судинні порушення, що зрештою вимагали ампутації.

Кісткові та функціональні результати переважно добрі

За шкалою ASAMI функціональні результати були оцінені як відмінні у 47,5% і добрі у 36,6% пацієнтів.

Кісткові результати були ще кращими: 58,1% — відмінні та 28,6% — добрі. Таким чином, понад 80% пацієнтів, для яких були доступні відповідні дані, мали добрі або відмінні результати після лікування.

М’які тканини мають не менше значення, ніж сама кістка

У складних посттравматичних дефектах реконструкція м’яких тканин часто є необхідною передумовою успішного транспорту кістки.

У 61 з 89 досліджень повідомлялося про попередню реконструкцію м’яких тканин: загалом виконано 620 клаптевих пластик та 103 пересадки шкіри до початку транспорту кістки.

Автори підкреслюють, що належне закриття дефекту м’яких тканин зазвичай проводиться до або одночасно з початком транспорту кістки і є одним із важливих компонентів реконструкції.

Кісткова пластика docking-site — не для всіх

Ще одне практично важливе питання — чи потрібно рутинно виконувати кісткову пластику в зоні стику транспортованого сегмента.

За результатами огляду, більшість авторів не застосовували її профілактично всім пацієнтам. Вона використовувалася переважно вибірково — наприклад, за проблем із консолідацією після неефективності консервативних методів.

У загальному масиві доступних даних grafting у зоні docking-site був потрібний приблизно 19,9% пацієнтів.

Автори зазначають, що рутинна пластика може призводити до зайвого додаткового оперативного втручання без доведеної переваги для кінцевого результату.

Біфокальний чи трифокальний транспорт?

Біфокальна методика залишається найпоширенішою, проте для більших дефектів дедалі частіше розглядається багаторівневий, зокрема трифокальний, транспорт.

Окремі порівняльні дослідження показують, що при великих дефектах трифокальний транспорт може забезпечувати коротший час зовнішньої фіксації та нижчий індекс загоєння, оскільки регенерація одночасно відбувається у двох зонах дистракції. Однак систематичний огляд не дозволив визначити чітке порогове значення довжини дефекту, після якого слід обирати конкретну техніку.

Тобто вибір між біфокальним і багаторівневим транспортом поки залишається індивідуальним і залежить не лише від довжини дефекту, а й від стану м’яких тканин, інфекції, якості кістки та досвіду хірургічної команди.

А як щодо супутніх захворювань?

Цікаво, що даних про вплив супутньої патології виявилося значно менше, ніж очікувалося.

Серед досліджень, у яких такі показники повідомлялися, ожиріння мали 25,1% пацієнтів, курили 22%, цукровий діабет мали 11,1%, остеопороз — 7,1%. Але частина досліджень навмисно виключала пацієнтів із тяжкими системними захворюваннями, що ускладнює оцінку їх реального впливу на результати.

Дані щодо віку, куріння, цукрового діабету та інших факторів виявилися суперечливими. Тому автори не вважають можливим сьогодні сформулювати надійні прогностичні критерії на їх основі.

Що це означає для клінічної практики

Систематичний огляд підтверджує, що транспорт кістки із зовнішньою фіксацією залишається одним із ключових методів збереження кінцівки при великих і складних дефектах великогомілкової кістки, особливо на тлі посттравматичного остеомієліту.

Метод потребує тривалого лікування, регулярного контролю та активного ведення численних проблем, однак безпосередня невдача реконструкції зустрічається рідко.

Найбільш послідовними практичними підходами в доступній літературі були своєчасне відновлення м’яких тканин, вибіркове втручання в зоні docking-site та рання функціональна реабілітація.

Водночас автори наголошують: більшість включених робіт мали III–IV рівень доказовості, переважно були ретроспективними, а протоколи значно відрізнялися між центрами. Тому результати слід розглядати як переконливе узагальнення клінічного досвіду, але не як остаточний стандартизований алгоритм лікування.

ДЖЕРЕЛО: Springer Nature

На платформі Accemedin багато цікавого! Аби не пропустити — підписуйтесь на наші сторінки! Facebook. Telegram. Viber. Instagram.