Марина Маменко: «Вигадують нісенітниці: нібито на наші конференції педіатрів автобусами, наче «тітушок», привозять»

Дата публікації: 13.06.2019

Автори: Редакція «Аксемедін»

Ключові слова: БПР, Українська асоціація педіатричних спеціальностей, бпр

Чи готові українські педіатри сплачувати 30 євро за участь в освітньому заході? Чи мають право на життя рекламні виступи й конференції? У чому полягає функція профільних асоціацій і чи вони життєздатні? Які навчальні події отримали акредитацію міжнародних агенцій?

Про це спілкуємося з Мариною Євгенівною Маменко, доктором медичних наук, професором, деканом педіатричного факультету Національної медичної академії післядипломної освіти (НМАПО) ім. П.Л. Шупика, головою ГС «Українська академія педіатричних спеціальностей».

— Які функції виконують національні асоціації та товариства?

— Це нелегке запитання. Справа в тому, що в нашій країні немає будь-якого, навіть рамкового, законодавства, яке б регулювало діяльність лікарських асоціацій. Відтак асоціацій багато, а можливості реально впливати на діяльність лікаря — обмежені.

У світі асоціації — це об’єднання лікарів однієї або споріднених спеціальностей, які мають на меті перш за все захист — лікаря, професії, пацієнта. Інструменти і функції цих об’єднань можуть відрізнятися.

Наприклад, асоціації зазвичай головні суб’єкти у створенні протоколів, настанов, рекомендацій. Давайте поміркуємо: звідки Міністерству охорони здоров’я (МОЗ) знати, як краще лікувати пневмонію чи гломерулонефрит у дитини? Стосовно таких питань обізнані педіатри, нефрологи, пульмонологи. Отже, вони і мають обговорювати, шукати підґрунтя, доводити, навіть сперечатися, але приймати спільні рішення та створювати настанови для своїх членів. Це ж і є захист. Протоколи захищають лікаря від претензій адміністрації, пацієнтів, представників правоохоронних органів щодо вибору тактики діагностики та лікування захворювання у певного хворого. Крім того, вони захищають пацієнта від некоректних дій лікаря, забезпечуючи йому шанси на отримання медичної допомоги, яка ґрунтується на засадах доказової медицини.

Важливо розуміти, що авторитетні фахівці, експертні групи створюють стандарти перш за все для тих лікарів, які тільки розпочинають практичну діяльність, не мають досвіду або працюють на первинній ланці, де умови для діагностики та надання висококваліфікованої допомоги обмежені.


Наразі МОЗ наполегливо рекомендує українським лікарям користуватися міжнародними настановами та протоколами. Що воно має на увазі? Якось до НМАПО ім. П.Л. Шупика приїжджав Том Лінне, фахівець із Каролінського університету — закладу, що присуджує Нобелівські премії. Коли ми запитали у нього, якими протоколами користується Швеція, своїми чи міжнародними, він взагалі не зрозумів запитання і терміну «міжнародна настанова». Бо немає універсального стандарту для всього світу. Вони можуть відрізнятися у різних асоціацій в різних країнах.


Наприклад, незважаючи на те, що рекомендації з лікування позалікарняної пневмонії у США та в Британії створювалися на засадах доказової медицини, вони мають суттєві розбіжності щодо вибору тактики лікування. Рекомендуються різні антибіотики для терапії отиту в гайдлайнах Американської академії педіатрії та у Європі. До того ж навіть в окремих європейських країнах рекомендації відрізняються залежно від чутливості бактеріальних збудників. То що ж робити українському лікарю? Як вгадати, який протокол вибрати?

Цю роботу й мали б робити вітчизняні асоціації: аналізувати настанови, адаптувати їх до локальних умов, створювати на їх основі власні протоколи, рекомендувати їх використання своїм членам, а у разі, якщо лікування за протоколом не забезпечило очікуваного ефекту, захищати лікаря.

У спілкуванні із клінічними ординаторами, аспірантами, молодими співробітниками НМАПО ім. П.Л. Шупика професор Том Лінне зі Швеції сказав дивовижну річ, майже кримінальну з погляду нашого МОЗ: «Протоколи розробляють винятково щодо тяжких патологій, які завершуються інвалідизацією або загибеллю пацієнта та потребують чіткої регламентації дій. Щодо багатьох легких нозологій протоколи не прописані. Протоколи — інструкція для недосвідченого фахівця, який не знає, яку тактику обрати в тій чи іншій клінічній ситуації. Досвідчений лікар на основі протоколів і власних спостережень має право вирішувати, що і як призначати».

Протоколи — інструкція для недосвідченого фахівця, який не знає, яку тактику обрати в тій чи іншій клінічній ситуації. Досвідчений лікар на основі протоколів і власних спостережень має право вирішувати, що і як призначати.

Наведу аргумент, що підтверджує цю думку. На початку березня ми проводили майстер-курс PedSmart, присвячений антибіотикотерапії в педіатрії, на який запросили відомого фахівця Роба Рассела (Rob Russell), професора Кембриджського університету. Він — інтенсивіст, людина, яка працює з тяжкими пневмоніями, очолює педіатричну панель Європейського союзу медичних спеціальностей (The European Union of Medical Specialists, UEMS-EU). Коли він розповідав нашим молодим фахівцям про те, як у Великобританії лікують пневмонію, то аналізував протокол Британського торакального товариства. У цих рекомендаціях вказано, що будь-яку пневмонію у дитини слід лікувати антибіотиками з причини високих ризиків і складності диференціальної діагностики пневмонії бактеріальної та вірусної етіології.

Роб Рассел розповів про власний досвід, який здивував присутніх фахівців. Він зазначив, що дитину у Британії, яка у віці до двох років має нетяжку пневмонію, можна не лікувати антибіотиками за умови, що вона перебуває під спостереженням лікаря. Тобто озвучив тезу, не прописану в настанові. Згодом цей момент викликав палкі дискусії у соціальних мережах між учасниками заходу й тими фахівцями, що не відвідували конференцію та ознайомилися тільки з одним — вирваним із контексту — слайдом. Але малося на увазі таке: у Британії високий рівень охоплення дітей вакцинацією проти пневмокока та Haemophilus influenzae, й саме про повністю вакциновану дитину ішлося у виступі. Нетяжка пневмонія у дитини до двох років — вірусна пневмонія, тому що Haemophilus influenzae і пневмокок завжди спричиняють тяжкий перебіг. Оскільки за клінічними ознаками немає підозр на бактеріальну пневмонію, професор Кембриджського університету вважає за доцільне залишити вакциновану дитину під наглядом та лікувати її без антибіотика, аби не формувати антибіотикорезистентність (що корисно і для здоров’я дитини, і для популяції в цілому).

Будь-які протоколи — це не щось стале. Це лише формальні рекомендації, які, як вважають, забезпечують найбільшу користь дитині та захищають лікаря від претензій батьків, коли щось пішло не так. Роль асоціацій полягає в тому, щоб створити універсальний фаховий орієнтир, як діяти у складних ситуаціях, спрямований на спеціалістів у певній галузі. Щоб вдосконалювати протокол, мають виникати додаткові дані, цікаві спостереження. Досвідчений фахівець має право докладати творчих зусиль та додавати щось до цього протоколу, адже лише так з’являтимуться нові методики та підходи до лікування.

— Яку роль відіграють національні асоціації та товариства у БПР лікарів?

— На мій погляд, організовувати конференції мають саме асоціації. Асоціація — спільнота однодумців, лікарів, які займаються спільною справою. Вони розуміють, який спікер авторитетний і здатен зацікавити слухачів; який формат виступів популярніший серед професійної аудиторії. Тож заходи виходять дійсно цікаві та насичені.

Я сподіваюся, що і в Україні роль асоціацій зростатиме. Так склалося, що ще за часів Радянського Союзу асоціації були формальним адміністративним інструментом, майже як профспілки. Якщо на Заході професійні об’єднання захищають працівників, виходять на акції протесту проти свавілля роботодавців, то в нашій державі роботодавець співпрацював із профспілковою ланкою і її лідерами, що фактично унеможливлювало реальні виступи проти системи.

За таким же принципом тривалий час функціонували асоціації: іноді адміністратор водночас очолював і провідну установу, і асоціацію, а його підлеглі (працівники закладу) автоматично ставали її членами. Це позбавляло людей ініціативи, давало можливість адміністратору десятиріччями керувати асоціацією, без виборів і кадрових змін. Але ж коли змінюються люди, то народжуються нові ідеї.

У світі громадська діяльність надзвичайно престижна й популярна серед лікарів; вони докладають зусиль, аби долучитися до профільної асоціації. Хочеться, щоб члени асоціацій в Україні працювали саме таким чином: дослухалися один до одного, ухвалювали спільні рішення, мали на меті реформування системи охорони здоров’я та розвиток медичної галузі.

— Які формати БПР використовуєте особисто ви, які заходи відвідуєте, на яких ресурсах навчаєтеся, звідки черпаєте натхнення для виступів у ролі спікера?

— Читаю те, що мені потрібно тут і зараз. Вважаю, що це також самоосвіта. Коли мені необхідно підготувати огляд для журналу або виступити з лекцією на певну тему, шукаю якісні настанови, починаю їх опрацьовувати, відбираю матеріал, що підходить для українських фахівців, і формулюю його доступною мовою.

Мені здається, дослівно перекладені протоколи неефективні, оскільки містять купу інформації, яку непідготовлений лікар первинки просто не сприйматиме. Одного разу ми опублікували переклад рекомендацій Британського торакального товариства в журналі «Сучасна педіатрія», де я заступник головного редактора. Документ величезний за обсягом, значна частина тексту присвячена суто технічним моментам: які публікації увійшли; які експерти працювали; які методи застосовували; яка валідність різних рівнів доказів тощо. Система evidence based medicine дуже складна, тому асоціації намагаються довести світові, що вони створили якісний протокол, надаючи детальні пояснення. Іноді ці пояснення охоплюють до половини документа. Можливо, статистичні дані цікаві іншим асоціаціям, але вони точно зайві для первинної ланки: лікарі швидко втомлюються, шукаючи ту інформацію, яка потрібна їм для щоденної практики. Адаптуючи настанови для колег, я отримую багато корисного.

Якщо говорити про формати навчання, найбільше мені подобається відвідувати міжнародні заходи. У 2002 році я вперше виграла грант на участь у Зальцбурзьких медичних семінарах. Досить багато лікарів з України стажувалися в межах цієї навчальної програми: заходи були різні за тематикою; протягом року викладачі (переважно із США) в Австрії проводили кілька десятків таких семінарів. Цей досвід захоплює мене не лише як лікаря, а і як викладача: майже 30 років я працюю на університетських кафедрах, маю бачення, як треба здійснювати навчальний процес. Було дуже цікаво дізнатися, як це відбувається на Заході, як там організовують семінари і подають інформацію.

Якщо говорити про формати навчання, найбільше мені подобається відвідувати міжнародні заходи.

Ще одна незабутня сторінка — співпраця з Європейською асоціацією дитячих ендокринологів (ESPE). У 2008 році я поїхала навчатися на Зимову школу ESPE, яку щорічно проводить ця Асоціація. А за деякий час до мене звернувся керівник курсу — професор Малколм Дональдсон (Malcolm Donaldson) з Великобританії — з пропозицією стати співорганізатором навчання в Україні. У 2012 році ми втілили плани в реальність — провели навчальний курс в Ірпені (Київської області). Проект подарував мені можливість спілкування з величезною кількістю цікавих і надзвичайно професійних фахівців (більше ніж півроку я листувалася зі всіма викладачами — з Австралії, Канади, Німеччини, Великобританії) і колосальний досвід подолання викликів, відпрацювання організаційних нюансів заходу.

Формат заходу був унікальний, графік — дуже складний і динамічний: вранці — 1-2 лекції на 30-40 хвилин, потім кава-брейк і заняття в малих групах, обід, знову лекції та робота в малих групах... Викладачі, майданчики та групи постійно чергувалися. Напередодні ми буквально із секундоміром визначали, скільки часу потрібно, щоб здолати певну дистанцію, переміститися між аудиторіями.


Захід мав європейську філософію. По-перше, учасників відбирали за грантовим принципом: лікарі, які хотіли навчатися, заповнювали заяву, розповідали про себе, свій досвід, очікування від семінару. Перевагу віддавали молодим ендокринологам, прогресивним і перспективним. Розподіляли їх на групи з приблизно однаковими компетенціями й досвідом. Учасники прослухали всі без винятку лекції; невеличкі групи з чотирьох-п’яти людей спілкувалися з викладачами, розбирали складні клінічні випадки, працювали над науковими проектами. Зокрема, навчалися, як розрізнити якісну та неякісну публікацію (навіть якщо вона надрукована у виданні Scopus або Web of Science), як підготувати власну публікацію тощо. На прикладі цієї школи я переконалася: курси, коли лікар активно працює увесь день, — реальність і навіть задоволення, якщо постійно змінювати формати навчання.


Такого принципу ми дотримувалися під час підготовки до PedSmart — майстер-курсу з питань антибіотикотерапії у педіатрії — у березні 2019 року. Єдине, у чому нам не вдалося відтворити європейську модель, — кількість учасників. Ми просто не могли дозволити собі набрати лише 40 охочих, оскільки педіатрів, зацікавлених у темі, багато. Отже, ми припинили реєстрацію на цифрі 300. Далі сформували шість груп по 50 осіб у кожній і весь час змінювали формати. Фахівці постійно рухалися: слухали лекції, а потім переміщувалися на майстер-класи, тренінги у невеличких групах. Працювали на одному подиху з 9:00 до 19:00. Отримали схвальні відгуки від учасників.

Генерувати ідеї заходів і якісно їх організовувати легше, коли сам часто відвідуєш освітні форуми. Деколи я відчуваю себе не просто слухачем, а «too experienced» (занадто досвідченою), бо не лише сприймаю суто медичну інформацію, а й паралельно зауважую та аналізую організаційні моменти: як виступають лектори, як подають інформацію, які презентації привертають увагу. Тобто дивлюся на все з точки зору спікера й викладача. На щастя, можу подорожувати, бо вже три роки я представляю Україну у Європейській академії педіатрії.

— Які переваги забезпечує співпраця з Європейською академією педіатрії? Чи маєте спільні плани на майбутнє щодо заходів у межах БПР?

Європейська академія педіатрії має національних представників держав — членів Європейського Союзу і країн зі статусом «асоційований член». Коли Україна стала асоційованим членом Європейського Союзу, Європейська академія педіатрії почала шукати вітчизняні профільні організації, готові до співпраці.

Спочатку я представляла Українську академію педіатрії, створену групами фахівців із Заходу та Сходу — львів’янами та харків’янами. Потім цей рух почав поширюватися в усій країні. Наразі такі організації функціонують у Вінниці, Івано-Франківську, Києві, Харкові, створюються в Одесі, Мелітополі. Вони мають різні назви (Східноукраїнська академія педіатрії, Центральноукраїнська академія педіатрії тощо). Так склалося, що в Україні на двох українців — три гетьмани. До того ж, за приблизними оцінками, якщо брати до уваги різні спеціалізації, в державі майже 20 тисяч педіатрів, кожен із яких — яскрава й самодостатня особистість.

За приблизними оцінками, якщо брати до уваги різні спеціалізації, в державі майже 20 тисяч педіатрів, кожен із яких — яскрава й самодостатня особистість.

Тому ми вирішили створити, умовно кажучи, парасольку. Як основу об’єднання використали таку ідею: кожна асоціація залишається незалежною, має власний статут, власний рахунок, фінансову діяльність, організаційну діяльність, членство, членські внески, але спільно працює над досягненням цілей. Так народилася громадська спілка «Українська академія педіатричних спеціальностей», яка об’єднала регіональні педіатричні асоціації з різних міст України та асоціації спеціалістів вузького профілю. З нами підписали угоди про співпрацю керівники Асоціації дитячих ревматологів, ендокринологів, кардіологів, імунологів, дієтологів України, педіатрична секція Асоціації анестезіологів України.

Ми вирішили скасувати посаду «президент», бо вона в нашій країні асоціюється з узурпацією влади, віддали перевагу термінам «правління» та «голова правління». Наразі я голова правління, через три роки відбудеться голосування; можливо, колеги оберуть мене повторно, можливо, головою правління стане керівник іншої локальної організації. Перебувати на цій посаді дозволено лише два терміни поспіль, щоб увесь час, так би мовити, циркулювала свіжа кров. За таким же принципом працює і Європейська академія педіатрії. Базовий принцип цієї організації — спільне ухвалення рішень: експерти з повагою ставляться до усіх точок зору й можуть годинами обговорювати, здавалося б, несуттєву деталь, аби досягти компромісу. І я б дуже хотіла запровадити цей принцип у роботу Української академії педіатричних спеціальностей.


Які наші плани на майбутнє? Амбітні. Прагнемо створити власний потужний сайт, зібрати на одній платформі рекомендовані настанови та їх переклади, забезпечити можливість переходу на офіційний сайт кожної з асоціацій (якщо він вже є) або виділити окрему рубрику для публікації її новин і анонсів, якщо сайту ще немає; готувати фахову інформацію для батьків; організовувати спеціалізовані заходи; заснувати молодіжне крило. І найголовніше — наповнювати й регулярно оновлювати інформацію про події, які проводимо (в ідеалі — за рік до запланованої дати). Прикро, що, коли розпочинається рух вперед, завжди з’являються ті, хто хоче його зупинити або хоча б сповільнити. І створення цієї парасольки — якраз спроба знайти спільну мову з різними асоціаціями, дослухатися до кожного. Сподіваємося, наша спілка розвиватиметься далі і не стане мертвонародженим дитям.


До речі, у травні, на зустрічі європейських експертів у Вільнюсі, була розглянута подана нами заявка: ми отримали підтримку правління Європейської академії педіатрії і тепер представлятимемо вітчизняну педіатрію у Європі. Зазвичай від кожної країни працює один офіційний представник, ще один-три експерти залучені до обговорень у робочих групах. Нещодавно Європейська академія педіатрії вирішила внести зміни до статуту та надати рівні права голосу всім країнам-членам. Це прирівняє Україну до інших держав та надасть нам повноправний голос.

Для нас таке партнерство — спосіб долучитися до роботи й залишатися в курсі останніх змін. Також завдяки співпраці з Європейською академією педіатрії гостями заходів стають дуже авторитетні й відомі у медичному колі спікери. Часто організатори подій називають конференціями «з міжнародною участю» ті, на які завітав пересічний співробітник фармацевтичної компанії з Італії чи Польщі з рекламною доповіддю. Ми запрошуємо, без перебільшення, видатних особистостей: керівників асоціацій, людей, які очолюють професійні організації. Гостем Prime Pediatrics став професор Бертольд Колецко (Berthold Koletzko), якого знає увесь світ. Він очолює Комітет третинної допомоги дітям Європейської академії педіатрії, тривалий час очолював Espghan, є віце-президентом асоціації педіатрів Німеччини. Також ми приймали голову комітету рідкісних хвороб Європейської академії педіатрії Елізабет Сідеріус (Нідерланди); голову асоціації педіатрів Болгарії, професора Володимира Пілософа; відомого фахівця у галузі дитячої пульмонології з Великобританії Марка Розенталя. Перелік можна продовжувати.


Ми організовуємо поїздки за кордон і обмін досвідом, маємо угоду про стажування українських фахівців у закордонних клініках, проводимо спільні дослідження, соціологічні опитування. Зокрема, брали участь у європейському дослідженні схильності батьків до вакцинації: переклали європейський опитувальник, створили базу даних вітчизняних лікарів, завдяки чому українські дані стали органічною частиною європейської статистики. Наразі плануємо дослідження ефективності використання нових сумішей для штучного вигодовування дітей.


Окремий напрям роботи — поїздки на конгреси. Формуємо групу на Конгрес європейської академії педіатрії в Порту (у Португалії) 19–22 вересня 2019 року. Для членів Української академії педіатричних спеціальностей за умови групової реєстрації передбачене відвідування заходу на пільгових умовах. Припускаю, що участь у ньому візьмуть щонайменше декілька десятків українських спеціалістів. До речі, кілька років тому на конгресі Європейської академії педіатрії у Любляні (Словенія) українська делегація нараховувала понад 40 фахівців і стала третьою за чисельністю у Європі, поступившись лише Великобританії та Німеччині!

Приємно, що спеціалісти поїхали не з цікавості до міста чи формату заходу, а дійсно активно працювали: були присутні в залах, спілкувалися англійською, зверталися до закордонних фахівців із запитаннями, обмінювалися досвідом. Це допомагає відчувати себе частиною європейської педіатричної спільноти.

— Ви згадали про Prime Pediatrics — перший педіатричний конгрес в Україні з міжнародною акредитацією. Що вирізняло захід з-поміж інших? Які цікавинки ви підготували для учасників?

— Prime Pediatrics відбувся у квітні 2019 року. Ми організували його лише за три місяці — за рекордно короткий період. Безперечно, дуже хвилювалися, адже у стислі терміни мусили знайти зручний майданчик, зібрати 80 спікерів (із них шість — закордонні гості), забезпечити їх приїзд, відеоміст із Ізраїлем, зробити програму, яку затвердить Європейська агенція з акредитації. Купа справ, завдань, листування… У результаті Prime Pediatrics-2019 оцінили в 10 міжнародних балів. Що для цього знадобилося?

Ми чітко розмежували рекламні й нерекламні виступи, хоча й не були впевнені, що слухачі прослухають лекції промоційного спрямування. Та, як показала практика, навіть доповіді з елементами реклами можуть зацікавити учасників, якщо контент професійно підготовлений, об’єктивний, актуальний.

По-друге, щоб отримати акредитацію у непромоційний час, ми зібрали згоди від спікерів, відповідно до яких вони зобов’язувалися оприлюднити конфлікт інтересів: потенційний (коли спікер співпрацює з якоюсь фармацевтичною компанією за певним напрямом) або дійсний (коли він розповідає про продукти компанії). Коли спонсор доповіді — фармацевтична компанія, аудиторія має про це знати.

Під час Prime Pediatrics-2019 інформація про комерційний інтерес була відкрита: це було зазначено у програмі заходу та на перших двох слайдах кожної презентації, що відповідали стандартному зразку. Але в непромоційний час було неможливо згадувати назви брендів або генериків. Лектори виступали цілком прозоро й відкрито, як і прийнято у світі. Щодня працювало чотири секційних зали, у кожній із яких було презентовано щонайменше п’ять годин незаангажованої інформації.

Ми чітко розмежували рекламні й нерекламні виступи, хоча й не були впевнені, що слухачі прослухають лекції промоційного спрямування. Та, як показала практика, навіть доповіді з елементами реклами можуть зацікавити учасників, якщо контент професійно підготовлений, об’єктивний, актуальний.

Ми завчасно інформували слухачів, що кожен отримає стільки балів, скільки часу проведе на конференції. На щастя, наших лікарів і контролювати не потрібно було: два дні поспіль вони працювали з ранку до вечора і отримали найбільшу кількість міжнародних балів — 10. Навіть досвідчених спікерів здивував ентузіазм і завзятість учасників: у вихідний у другій половині дня в аудиторіях не вдалося знайти вільного місця! Зізнаюся: хоча я часто організовую різні заходи і долучаюся до них, ще жодного разу не мала такого задоволення, як на Prime Pediatrics.

Перевага нашого заходу — цікаві лектори і нові обличчя. До речі, я переконана, що спікерами не обов’язково мають бути професори та фахівці з науковими званнями. Для української ментальності це певною мірою нетипово, неочікувано, та я знаю країни світу, де навіть профільні асоціації очолюють звичайні лікарі. Наприклад, в Україну вже тричі приїжджав голова Асоціації педіатрів Нідерландів Кароль Іллі, лікар-практик із невеличкого міста. Колеги з Нідерландів йому довіряють, його професійну думку поважають.

На наші заходи ми намагаємося залучати і молодих фахівців, з радістю реагуємо на ініціативу з їхнього боку. Зокрема, коли ми готували Prime Pediatrics, мені у Facebook написала інтерн НДСЛ «Охматдит», запропонувавши виступити з доповіддю про опіки стравоходу. Звичайно, ми виділили час, запросили молодого лікаря висвітлити тему.

Основною метою Prime Pediatrics було донести інформацію фахівців вузького профілю до педіатрів. Кожен блок ми намагалися адаптувати під педіатра: якщо це інтенсивна терапія, не потрібно навчати лікаря давати наркоз, але він має знати, що робити зі злоякісною лихоманкою, блюванням у дитини. Також ми запропонували асоціаціями висвітлити одну тематику (цукровий діабет, суглоби) із різних боків, щоб створити цілісну картину і спростити сприйняття інформації. Умовно кажучи, фахівець мав отримати об’ємне бачення проблеми. Наприклад, про суглоби розповідали не лише ревматологи, а й травматологи. І результат не забарився. Нещодавно я спілкувалася з колегою-травматологом, яка виступає з лекціями по Україні. Виявилося, що саме після виступу на Prime Pediatrics до неї із запитаннями стали активно звертатися спеціалісти; захід стимулював цікавість педіатрів до проблеми.

Єдиним приводом для незадоволення у наших слухачів стало те, що вони — цитую — «не могли розірватися між усіма залами одразу». Але це дуже приємна скарга. Дійсно, паралельно працювало п’ять аудиторій: у двох — тренінги щодо вакцинації та комунікацій, відпрацювання навичок із невідкладної допомоги; у трьох — секційні засідання.

Тренінг з комунікацій, на який ми запросили Анну Сонькину, дипломованого експерта з РФ, став родзинкою заходу, адже це те, чого немає на звичайних конгресах і конференціях і чого потребує щоденна діяльність. У США комунікації — обов’язкова складова підготовки. Студент не зможе скласти клінічний іспит на право здійснювати лікарську діяльність, якщо не знає, як зайти в палату, як представитися, як познайомитися й розпочати опитування пацієнта тощо. Всі ці етапи записують на відео.


Нещодавно кілька представників Української асоціації педіатричних спеціальностей на запрошення Європейської академії педіатрії відвідали клініку м. Марібор (у Словенії). Там лікарям, які приходять працювати до outpatient hospital (аналог наших поліклінік), проводять стартовий курс із комунікацій, досвідчені фахівці регулярно поновлюють знання. Передбачено 102 години навчання спілкуванню протягом року! Вважають, що це сприяє налагодженню контакту з пацієнтом і захищає лікаря від скарг. Я бачила, як ввічливо звертається медичний персонал (лікарі, молодші медичні сестри) до батьків і дітей, як усміхаються працівники. Це вражає. І це звичайний муніципальний заклад, а не елітна приватна клініка.


У педіатрії знайти контакт із родиною та забезпечити порозуміння надзвичайно важливо. Зазвичай батьки вкрай стурбовані станом дитини, і лікар, який розмовляє з неприйнятною інтонацією чи некоректно висловився, ніколи не заслужить довіру. Батьки звернуться до іншого спеціаліста або шукатимуть інформацію у соціальних мережах. У цьому плані нашим фахівцям ще є над чим працювати.

Також у межах заходу було передбачено тренінги з базових навичок серцево-легеневої реанімації. Коли ми навчалися в університетах, з причини відсутності манекенів це була здебільшого теоретична підготовка. І тепер не скрізь обладнані симуляційні класи, а відпрацьовувати алгоритм на дитині ніхто не дозволить. І навіть коли відповідні навички є, їх потрібно оновлювати кожні півроку.

Зазвичай батьки вкрай стурбовані станом дитини, і лікар, який розмовляє з неприйнятною інтонацією чи некоректно висловився, ніколи не заслужить довіру.

Під час майстер-класів працювали по 12 осіб і 2 тренери у кожній групі. Були двогодинні тренінги і для більш досвідчених спеціалістів — Pediatric Advanced Life Support. Це європейська практика: якщо лікар зацікавлений у поглибленні знань чи навичок у певній темі, він може сплатити за відвідування додаткового заходу, якщо ні — зекономити. Задум виправдав себе: фахівці були задоволені, у Вербну неділю лікарі працювали до 18:00! На закритті конференції, під час офіційних слів прощання з аудиторією, зала була переповнена, лікарі навіть стояли, щоб подякувати за організацію події. Попри величезний досвід відвідування заходів і в Україні, і за кордоном я побачила таке чи не вперше. Підбиваючи підсумки, впевнено можу сказати: якщо лікарям цікаво, вони працюватимуть з ранку до ночі навіть у вихідні.

— Чи готові українські фахівці сплачувати за участь у навчальних заходах з власної кишені?

— Лікарі, які приїжджали на Prime Pediatrics, повинні були сплатити реєстраційний внесок (для членів Української асоціації педіатричних спеціальностей, молодих лікарів передбачалася участь на пільгових умовах, для осіб, які не є членами асоціації, — на загальних підставах).

За кордоном вартість участі у конгресі становить 600–1000 євро за рівня заробітної плати педіатра 2000–3000 євро. Визначаючи ціну, ми намагалися дотримуватися пропорційної системи. Відвідування Prime Pediatrics коштувало 30 євро. Хоча аудиторія становила 500 учасників, ми досить швидко зареєстрували таку кількість охочих і навіть змушені були достроково закрити сайт реєстрації, бо побоювались, що комусь із учасників не вистачить місця.

Якщо лікар хоче отримати якісні знання, слід платити за це. Конференції — продукт, який створюють асоціації, це єдине джерело прибутку й спосіб поповнювати скарбничку асоціацій, щоб інвестувати в розвиток і створювати ще кращі навчальні програми.

До речі, про усі наші заходи — майстер-курс з антибіотикотерапії, Prime Pediatrics тощо — ми інформували лікарів суто через інтернет. Так, дехто може це не розуміти або навіть засуджувати, але ми постійно наголошуємо: додавайтеся до наших груп у соціальних мережах. Жодного наказу, жодного адміністративного впливу ми не використовуємо.

Те, що лікарі відвідують заходи у суботу й неділю, навчаються увесь день, та ще й самостійно оплачують участь, — диво для деяких колег. Вони просто не здатні збагнути, що секрет повної зали — не адміністративний тиск, а цікавий і корисний контент, фахівці з практичним досвідом, активна робота у соціальних мережах.

Якщо лікар хоче отримати якісні знання, слід платити за це. Конференції — продукт, який створюють асоціації, це єдине джерело прибутку й спосіб поповнювати скарбничку асоціацій, щоб інвестувати в розвиток і створювати ще кращі навчальні програми.

Тож вигадують справжні нісенітниці: нібито на наші конференції педіатрів автобусами, наче «тітушок», привозять. Насправді лікарі приватних установ домовляються між собою і міняються змінами, щоб мати можливість відвідати конференцію.

Ми вже розпочали підготовку до Prime Pediatrics-2020. Окрім Prime Pediatrics — знакової події, що відбуватиметься один раз на рік, організовуємо тематичні школи. Наприклад, у червні відбудеться Школа дитячої гастроентерології та нутриціології, восени — Профі-лаб з невідкладної терапії, а також Школа дитячої ендокринології.

Шановні колеги, слідкуйте за анонсами і долучайтеся до нас. Обіцяємо, буде незабутньо!

Підготувала Ольга Радучич

Запитання до матеріалу

Максимальна кількість балів, яку Ви можете отримати:

Щоб дати відповіді на запитання до цього матеріалу та отримати бали,
будь ласка, зареєструйтеся або увійдіть як користувач.

Реєстрація
Ці дані знадобляться для входу та скидання паролю
Пароль має містити від 6 символів (літери або цифри)
Матеріали з розділу
Чи може повернутись дифтерія
Позастравохідні прояви гастроезофагеальної ...
Использование лучевых и радиоизотопных мет ...
Евгений Комаровский: «Педиатр — это не «ле ...
Міжнародний день проінформованості щодо си ...
Клінічні випадки. Синдром Кавасакі
Подяка моїм хворим